Пече вогнем у грудях Ошпарили слова Чужі, немов приблуда Різкі, мов тятива Окріп потік по венах - Бурлить неприйняття. Душа кривавить - в ранах. Зварились почуття. З очей поллялись сльози, Щоб якось остудить Їдку метаморфозу, Що душу не щадить Пече вогнем байдужість, Ламає пальці біль. Відвертість - не безглуздість У ній відносин сіль.

Якби ти був, я б розказала Як важко встати із колін Іти вперед, мов повна сили І посміхатись, мов без змін Як все болить у перший тиждень Коли нове вперед веде... А мусиш йти, без застережень, Вперед, бо шлях туди іде Як сильно хочеться спинити Хоч на хвилину часоплин Вдихнути вітру й спорожнити Душевну глиб... Continue Reading →

Твої слова - байдужі, войовничі. Мої слова - занурені у біль. Прийшла пора відкрити правді очі, Прийшла пора пізнати її сіль. Знімаю щит цинічності і сили. Кидаю меч сарказму, що колов. Нехай болить душа від слів щосили. Нехай тече із ран запекла кров. Я віднайшла в собі святу зернину, Що проростає в спокої й добрі.... Continue Reading →

Перепливи, перебої, Переходи і мости. От зібрати б все рукою Й відпустити з висоти. Побороти, подолати Болі, крики і страхи. Перестати сумніватись В силі духу. Далі йти. Йти вперед, напівнезримо, Не боятись, просто йти. Бачить серцем, не очима, Без чужих «давай туди». Зупинитись, подивитись Де на небі сонце вже. Відпочити, зарядитись. Піти далі. Все пройде.... Continue Reading →

Ніяку втрату не зрівняти Із тою, що забрала страх Мовчати, падати, ридати, Ховати сльози на очах. Окутує весь світ той морок, Не видно сонця і людей. Ще вчора - ціле, зараз - порох. Не відродиться Прометей... Безкомпромісна в неї сила, Не знає часу і жалю, Розтрощує душевні крила. Зникають "хочу" і "велю". Збирає болі і... Continue Reading →

Журба, утрата, біль і страх Нас ждуть в негаданих місцях. Якщо ж впіймають у полон - Відправлять радість у вогонь. Здируть ще й легкість із душі, Залишать нагою в тиші Повільно мерзнуть, леденіть - Так легше сутність розгледіть. А що вона? Рида й зітха, А виснажившись - затиха. Як не маскується - дарма, В очах... Continue Reading →

І день за днем, все знову й знову Іди вперед, аби лиш йти. Аби дійти до краю рову І міст в нове життя знайти.

Стоїть бокал червоного вина, З тонкого скла, а ніжка - як струна. В нім диригент із оксамитних грон На сцені. Все. Лунає камертон. Нектар-вода на ноти розлилась, Сп’янила нюх, букетом розцвіла. Знайшла струну, що плаче у тиші Й задала тон тій тятиві в душі. Заграла те, що спати не дає, Що гасить пил і болю... Continue Reading →

Все стало монотонним, Байдужим, геть нікчемним І зовсім бездиханним. Закляклий фаталізм. Всі фарби розчинились, У горі розтопились І в чорний колір злились, Полившись градом сліз. А серце - невблаганне, До розпачу захланне, Від суму невпізнанне У безпросвітній млі. Без тебе стало тихо Болюче тихо. Лихо Віднесло, наче вихор, Мене на край землі. Стою в сльозах,... Continue Reading →

Спазми хвиль надії, що така жадана, Б’ють душі бескиди, страхом зацькувані. То погладять ніжно, то пекуче вдарять - То відродять віру, то її затьмарять. Чи надії вітер, човен мій гойдає, Що назустріч цілі шлях свій прокладає? Чи акули страху так женуть у море Мій ковчег недужий, щоб втекти від горя? Байдуже, не здамся, щоб дійти... Continue Reading →

Своя земля - це грунт що під ногами? Чи може свій участок у селі? Чи край, що простягається шляхами? Це - більше! Всі ці значення - малі. Своя земля - це віра. В ній легенди, Традиції і звичаї віків Усе, що формувало наші гени Усе, що передалось від батьків Своя земля - це мудрість. В... Continue Reading →

Поїзд мчить чугунними нитками, Колихаючи мої думки. Стук за стуком, знаними стежками, Відкриваючи старі замки. Поїзд мчить крізь час, роки і ночі, Проминаючи ріки й поля. Час відверто дивиться у очі, в ритмі шпал до мене промовля: Що везеш сьогодні ти додому, розтинаючи думками ніч? Нові враження, досягнення чи втому, розбираючи каміння з пліч… Так... Continue Reading →