Тихіша тиші тиша

Чому стаєм байдужі до сліз чужих та болю?
Невже душа звикає й стає напівсліпою?
Чи серцем боїмося, що станемо на тому
Замежовому боці, де холодно одному?

Не будемо сліпими до поглядів з проханням,
Хай навіть вони мовчки, без слів і надривання.
Не залишаймо того, хто мусів йти до бою,
З системою чи часом, минулим чи собою.

Не будемо байдужі в чужих очах до суму;
Він хитрий, непідкупний, проходить рідко мимо.
Коли до нас постука, в момент усе затихне,
Налиє гіркий келих, і світло в душі вимкне…

Тоді стане болюча тихіша тиші тиша;
Коли усі, хто поруч, залишуть вашу душу,
Забудуть її в полі серед пустих колючок,
Оголену й роззуту, всю в синяках болючих.

Не пожаліймо ласки – комусь вона за воду,
Суха людська байдужість осушує природу
Потримаймо за руку, щоб стало ледь тепліше,
Й хитка віра у завтра стала ледь-ледь міцніша.

Підтримаємо словом, добрим і теплим словом,
Воно зігріє душу, наповнить її згодом,
Коли геть сил не стане, навіть щоб сльози лити,
М’яке ласкаве слово сил дасть все пережити.

Повірте, що від цього нам буде лиш тепліше,
Любити стане серце у два рази палкіше.
А радість буде литись з душі добром зігріта,
Безмежна і крилата, любов’ю оповита.

Хай будуть наші будні наповнені піснями,
Усмішками та співом, і добрими словами.
Коли ж чи сум, чи горе когось призве тихіше,
Не будемо глухими, хоч так завжди простіше.