Намисто

Моє намисто  – це слова,
Одягнені на голу душу;
Правдиві, чисті як роса,
Веселкою зігріті в стужу.

Твої коралі – колючки,
Що з кров’ю в’їлися у тіло.
Ти одягнув їх залюбки
На мене й обійняв щосили.

Я думала: «Нехай, гаразд.
Колюче тіло загартує».
Та болю більше, і щораз –
Він глибше душу четвертує.

Немає чистого тепла,
Де кровоточать рани болі.
“Ти вибач, я, мабуть, пішла” –
І шкутильгаю геть поволі.

Зірвала з кров’ю колючки,
Що в’їлись глибоко у тіло.
Приклала квітів пелюстки,
Аби все швидше загоїлось.

Своє намисто одягла –
Росою зрошене світанком.
Зажили рани, біль пройшла
Душа окуталась серпанком.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Powered by WordPress.com.

Up ↑

%d блогерам подобається це: