Слова, що бентежать душу
Надщербилось, не розбилось Ще не встигло. Від ярма. Гостра скалка відкололась Більш суцільності нема Роз’ятрилася щілина - Невеличка, а мрячить Щирість й шана по краплинах З неї капає, біжить Витікає небайдужість Вся відвертість і любов Розум править про тверезість Й сліпоту: «Прозріла знов? Скільки раз так попадалась Ти на ласку для мети? Не впізнала? Захищалась?... Continue Reading →
Не буде як було раніше - Душевно й сонячно. Пройшло. Не станем більше ми сліпіші Від почуттів. Все загуло. Змінились погляди; в розмовах Слова добірні, як кришталь. Закрились душі на засови, А на очах - гірка вуаль. Згоріли щирість, чуйність й легкість дотла спаливши спільний сміх. Змінились ми. З’явилась різкість у діалогах - натиск, спіх.... Continue Reading →
Язик кидає геть нескромно: Що заховала у душі? Без костей — ляпає невтомно Доки не вилізуть вужі Жбурляє фрази, мов кувалди, Ламає рамки - тягне в світ Прикрите досвідом з-під гвалту, Закрите болем від просвіт. Питає різко й наче мило: Скажи-но правду, все відкрий, Щоб стало легше. Зрозуміло, Навпроти погляд непростий Мов током б’є, щоб... Continue Reading →
Чи ми прийшли сюди як виклик? Чи викрити гидкий чиряк, Який не личить, лиш ми звикли Миритись з ним. Чи бич чи ляк? Чи гид крикливий їм є вияв Привиклих скиглити мирян, Чий шлях життєвий: «Кишки вийняв, Й в кип’яч вкриши. Для християн» Чи ми прийшли, як хвиля сили, Спинити вихиляси лярв, Яких ми живити... Continue Reading →
Вогонь в руках, вогонь у серці - Палає світ наш у пітьмі. Літають кулі, плачуть верби, Конають душі у ярмі. Реве Дніпро, Дністер ридає - Ненависть відчувають дном. В думках безвихідь знов витає, А очі - сп’янені вином. Ідем напомацки, без світла, "Куди?" - а знає лише Він. Душа завмерла, зовсім зблідла - Без сонця,... Continue Reading →
Чикриж, чикриж, ти - кривдник чинний, Чикриж, слизький, чикрижиш хмиз. Ти нищиш щит. Спинись, ти ж плинний. Ти нищиш мир. Спини злив вниз. Дивись, стидкий, чий визиск жирний Чий вбитий стид з спини стирчить. Дивись, хиткий, чий виклик мирний Вмить вчинить викид тирси в сить. Спинись, ти ж чинний, крити спини Й живити кишки жирних... Continue Reading →
Перепливи, перебої, Переходи і мости. От зібрати б все рукою Й відпустити з висоти. Побороти, подолати Болі, крики і страхи. Перестати сумніватись В силі духу. Далі йти. Йти вперед, напівнезримо, Не боятись, просто йти. Бачить серцем, не очима, Без чужих «давай туди». Зупинитись, подивитись Де на небі сонце вже. Відпочити, зарядитись. Піти далі. Все пройде.... Continue Reading →
Відпустити усе, Тихо вбік відійти, Неймовірно пусте Стало наше зажди. Довіряти без слів Ми забули давно, Мимоволі самі ж Уникаєм розмов. Спільних планів вино Й безкінечності справ Ми допили давно Кофеїнову кров. У багнюці питань, Потонув вавілон, Дружба стала не та - Перейшла рубікон. Прощавай, не тужи, Знаю, ти не з таких. Хай щастить, бережись... Continue Reading →
Знову в шрамах душа Заховалась в думках, Розбиратись коли І чому обпеклась. Перев'язана вздовж Колючками образ, Розпорошена вщент, В недовіри цемент. З недоказаних слів, В'язких пауз і сліз Розпалила вогонь, Підкидає полін. Обпікає з ночі І до першозорі. Палить болі до тла, Виливає з котла. Очищаючись вся, Завершає обряд. Залишає все там, Де колись був... Continue Reading →
Існує справжня дружба? Це факт, не афоризм? Чи ця душевна служба Вже тільки архаїзм? Чом час розвів дороги, Й зоставив в серці жаль? Чом три найближчих друга, Пішли окремо в даль? А як же розумілись, Підкорювали світ…. І, раптом, розлетілись, Як в бурю пустоцвіт… Не легко це прийняти, Знайти причинний слід. Та варто розрізняти Дружити... Continue Reading →
Прекрасно вірити всеціло В надійність, вірність й доброту. Ще краще, щоб і слово й діло Творили дружби повноту. Безмежно любить і плекає Такі відносини той друг, Що віддає себе без краю, Дарує серце без заслуг. А серце радістю палає, Що віднайшло найбільший дар. Бо з вірним другом все здолає - Найбільшу радість і тягар. Неждано... Continue Reading →
Моє намисто - це слова, Одягнені на голу душу; Правдиві, чисті як роса, Веселкою зігріті в стужу. Твої коралі - колючки, Що з кров'ю в'їлися у тіло. Ти одягнув їх залюбки На мене й обійняв щосили. Я думала: «Нехай, гаразд. Колюче тіло загартує». Та болю більше, і щораз - Він глибше душу четвертує. Немає чистого... Continue Reading →
Найбільше ранять найрідніші. Вони, мов на душі печать. Від них слова - найбільш гучніше Відлунням в серці дзеленчать. Найдужче ранять наймиліші. У них у серці п’ядестал. Їх образ в нім, як птах у клітці, Живе без світла і дзеркал. Найглибше ранять найцінніші. Тому що ближче всіх стоять. Їх ніж чомусь найбільш гостріший. Від них удар... Continue Reading →
Ана Марікó 