Оболонське

«Щось геть змарнілі стали діти»
Бабуся бідкалась в наш бік.
Тому здавали нас на літо
В село поправитись, щорік.

А ми були в них, як курчата
Пухнасті, щирі і малі
Щасливі й радісні внучата
У бабці з дідом у селі

Таке нам все незвиче: кури,
Корова, кукурудза, сад,
Пахнючі сіна кучугури…
Куди не глянь – все повне знад

Вареники, бульйон чи кашка –
Бабуся балувала нас –
Що звечора сказали стишка
Наранок зладжено всякчас

Щодня була у нас робота –
Парне горнятко молока.
Щоб ми, худа й марна дрібнота,
Порум’яніли хоч злегка.

За тим ми йшли на Оболонське
В обід, щоб Міньку подоїть
Утрьох на випас велетенський,
Що край Дністра між сіл лежить

Те пасовище – узбережжя,
Що на кордоні областей:
Тернопільська – лівобережжя.
А на Франківській – випас сей.

Ішли неспішно до долини,
Дідусь чи бабця й двоє нас
Два кілометра – півгодини…
А непомітно йшов той час

Бо мальовничо так навколо:
Зелений випас і ріка
Лілейні скелі напівколом
Й стареча любляча рука

Напівдорозі зупинялись
Щоб між корів свою знайти.
Вони тут краще впізнавались
Згори ж ніяк не віднайти

Куди сховалась наша Мінька
Вляглась спочити, чи стоїть?
Де ж чорнобока із біленьким
Пасеться в травах розмаїть?

Яка ж розвага та цікава
Шукати Міньку нанизу
Між всіх корів! Ото забава!
Ми бігли в спеку і в грозу!

Хоча й не дуже ми любили
Те молоко парне в обід,
Та йшли щораз на любі схили
Додолу й вверх, немов в похід.

Вже скільки літ з тих днів злічили
Дитинство стало як етер
Та Оболонське – місцем сили
Для нас зосталось дотепер

Везіть дітей у села літом,
Хай пізнають той світ «в глуші».
Щоб бабця з дідом цілим світом
Для них зостались у душі