Намисто

Моє намисто  – це слова,
Одягнені на голу душу;
Правдиві, чисті як роса,
Веселкою зігріті в стужу.

Твої коралі – колючки,
Що з кров’ю в’їлися у тіло.
Ти одягнув їх залюбки
На мене й обійняв щосили.

Я думала: «Нехай, гаразд.
Колюче тіло загартує».
Та болю більше, і щораз –
Він глибше душу четвертує.

Немає чистого тепла,
Де кровоточать рани болі.
“Ти вибач, я, мабуть, пішла” –
І шкутильгаю геть поволі.

Зірвала з кров’ю колючки,
Що в’їлись глибоко у тіло.
Приклала квітів пелюстки,
Аби все швидше загоїлось.

Своє намисто одягла –
Росою зрошене світанком.
Зажили рани, біль пройшла
Душа окуталась серпанком.