Надія

Надія
Мене схопила, обняла,
Ривком у небо підняла,
Розкривши понад мною крила,
Коли я впала ниць безсило,
Від рани, що мене ятрила.

За обрій віднесла умить,
Де тихо, світло, не гримить,
До щастя в гості – чаювати,
Страхи в душі угамувати
І в серці віру вкарбувати.

А вилетівши з укриття,
дивились з нею на життя –
Молитви, дії, радість, горе…
На обрії – здійнялась вгору
Й мене з обійм впустила в море,

Де хвилі збагнення буття,
Немов стук серця у життя,
Випробуванням б’ються в мури,
Щоб виточити суть натури,
Що буде маяком у бурі.

Промовила тоді з-за хмар:
Ті гострі хвилі – Божий дар,
Що дух твій в шторми атакують,
Ядро в душі твоїй гартують.
Пливи за серцем – хай муштрують.

Пливи, не бійся, пропливеш,
Незгоди й рифи перейдеш –
Я завжди із тобою, в небі,
У сумнівах чи у жалобі,
Підхоплю в будь-якій потребі.

Лиш німф зневіри стережись,
З манливим співом їх борись.
Якщо ж вколишуть в час бездії,
Поклич й спочинь у летаргії.
Прийду, розкрию твої вії:
Це я, Надія.