Дуби

Було колись село тут. Люди
Жили пліч-о-пліч, день у день
Тут шум і гам гуляв усюди
Та вже не чутно тут пісень

Хати схилились, мов від горя
Їх вікна-очі геть пусті
Хліви порожні та й комори…
Сади – лиш зарослі густі…

Стежки до хат позаростали
Давно спинили кроків лік
«Тут кладовище…» Прошептали
Старі дуби. «Вже десять літ.

Колись тут люд жив добрий, щирий,
Трудився важко у ланах,
Радів усьому, чим Бог милий
Благословляв в полях і днях

Та з року в рік ставало важче
Прогудувать себе й дітей
Врожай не певний, все – дорожче
А труд сільський – в ціну ідей

Повиїзжали. Хто в столицю
Хто світ за очі. Розбрелись
Туди, де труд цінують й працю.
Щоб жить, не животіти лиш.

Село як наше – не єдине –
Розказував нам сизий птах.
Таких вже сотні. Люд з них лине
Шукати долі у світах.

А ми, дерева, тут. І предки.
Вартуєм корені й хати.
Настане добрий час – нащадки
Вернуть, щоб щастя тут знайти.

Коли це буде? Бог лиш знає…
Коли в країні стане лад.
Трудящий люд своїх впізнає
Й вернеться зі світів назад

А поки злодії при владі
Все розкрадають, гублять люд
Не вижити сільській громаді,
Бо їхнє кредо – чесний труд…»

Прокинулась між трав під дубом,
Що вколисав під гул джмелів.
Як же просторо тут, як любо…
Корчі лиш вирвати б з землі