Блог: Інструмент

«просто чудово. як я могла тут опинитись?» – думаю лежучи обличчям в снігу. лижі застрягли, не відскочили і вуаля. вивернула. треба вставати і думати що робити далі. навколо недоторканий сніг. тут точно ніхто не катався. ми офіційно заблукали.

«треба спуститись нижче» – кричили хлопці. «треба вертатись назад» – кричила я їм у відповідь. хоча як це робити на такому пухкому снігу, ще й вгору – не знаю. такий туман – на метр вперед нічого не видно. оце то й зрізали дорогу.

спустились вниз. коліна пронизує біль від кожного маневру. наступний поворот стає новим випробуванням. валюсь на бедро. то праве, то ліве. так долаю спуск.

17.00 добрались до низу. далі – або ще нижче, або вліво, вгору. бачу тракторний слід – добре, значить хтось тут їздив. йдемо по ньому. о, люди. нарешті добрались. мужчина з 8 літнім хлопчиком. він несе борд і малі лижі. каже, що вже годину блукають. дійшли  по тракторному сліду до вивіски (туди, куди ми планували йти) – там знак, вправо: 43 км до населеного пункту, вліво – 2 км. ну що ж, рішення очевидне. знімаємо лижі і рухаємось вверх – 2 км по тракторному сліду. він нас має вивести в населений пункт.

дорога в лижних черевиках вгору – ще та розвага. за кроків 10-20 втомлююсь так, що сил немає робити наступний. мушу перепочити. питаю себе – як я допустила, що ми сюди потрапили. я, абсолютно раціонально мисляча людина, краще обійду, ніж попхаюсь навпростець. і все ж я тут. туман стає густішим. продовжую рахувати кроки і тягти на собі лижі. лижні черевики, як гирі.

17:30. ми поза зоною. мій телефон сів. треба йти вгору. там хоча дозвонитись кудись можна , відкрити карту і перевірити чи в правильному напрямку йдемо. важко дихати. кожні 15-20 кроків торгуюсь з собою. може все ж кинути лижі. та ні, всі несуть і я несу.

близько 18. темнішає, мороз міцнішає. причуваються звуки, так хочеться вже дійти кудись. хто б міг подумати, що ми будемо в ситуації, про яку слухали зранку по дорозі сюди.

стараюсь сконцентруватись, щоб не витрачати сили на злість, а йти. крок за кроком. гора стає все крутішою. Віктор, з батьком та сином (як виявилось) настільки відірвались вперед, що вже не чують як я їх кличу на весь голос. звідки стільки сил?

на одній із зупинок перевіряємо чи з’явився зв’язок. ура. впіймали. дзвонимо Віктору – куди вони дійшли? не чують. треба йти ще вище. ще 20 кроків. і ще 20 кроків. падаю на коліна, стояти вже немає сил. додзвонились. нічого не бачать. буде роздоріжжя – брати правіше.

стає ще темніше. ми з Сашою вирішуємо, що треба викликати рятувальників. вночі нас не буде видно. дзвонимо. занято. дзвонимо знову. занято. дзвонимо. пішов гудок. ніхто слухавку не бере. що робити? передзвонюють. питають імена, прізвища. скільки людей. де ми і як дійшли туди. кажуть 5000 грн, щоб нас забрали. маємо?

якщо так, то їдуть, а ні, то відправлять когось на лижах. буде десь за 5 годин. з нами дитина!!!! – не важливо. 5000 грн. або 5 годин. РЯТУВАЛЬНИКИ!

дзвонимо Віктору – кажемо, що дозвонились до рятувальників, хочуть 5 тис. нам треба зібратись в купу. стає все темніше. нас не знайдуть потім. треба вже викликати і кучкуватись. згодився. йде до нас. нарешті бачу Віктора. домовились, що він забирає батька з сином і ми чекаємо рятувальників тут разом. йому знову треба йти вверх, щоб привести їх до нас. самі не дійдуть. та й його лижі там. їх немає кому нести.

19:00 стало настільки темно, що ми перестали бачити дорогу. зупинились на роздоріжжі. кричу, щоб йшли на звук. таки завернули не туди. якби не кричала – пішли б в іншу сторону. дійшли. син вже добре промерз. стаємо в коло, малого по центру – гріємо. чути гул мотору . «Саша включай лихтарик, щоб нас побачили!» – кричу. гул віддалається… блін. дзвонимо ще раз.

згадую, що у Віктора є цукерки – треба малому дати, бо він зовсім не обідав, як виявилось.

вже зовсім нічого не видно. волосся та брови покрились інієм. так тільки в  кіно бачила. сподіваємось, що скоро прибудуть рятувальники. так минає 30-40 хв. нарешті чуємо звук мотору, бачимо фари. приїхав величезний трактор з метровими гусеницями. ось хто такі сліди залишає. два молодих хлопці. один соняшник плює, другий вискочив допомагати лижі грузити. дякувати Богу. ми з малим в кабіну. хлопці – позаду, між гусеницями влаштували щось схоже на металічні лавки.

їхали хвилин 30. по приїзду виявилось, що мою лижу загубили по дорозі. А у батька, якого ми надибали з сином, давно сів телефон.

наступного дня на кореспонденті з’являється новина про те, як врятували 5 туристів з Києва, що заблукали у гірському хребті. про 5000 грн не писали.

невідомо що було б з батьком і сином, якби ми не загубились. тепер це розумію. а також те, що ця історія не про мене, а про маленького Петруша.

Я – лише інструмент.

Дякую.

2 thoughts on “Блог: Інструмент

Add yours

  1. А какие варианты у иностранцев? К примеру, есть реклама и кейсы о том, как Украина развивает бизнес. Знать бы, как наши иностранные гости выбрались бы из этой ситуации.

    Подобається

    1. Наталю, в тому тому то і справа, що іноземнцям краще їздити на Буковель, де вони в основному і відпочивають. Там кращий сервіс. Тут же складно було рідною мовою своїх докликатись, з дитиною. І ніяких обмежувальнох знаків ніде немає, заборони підніматись наверх, бо туман… нічого. Кожен сам за себе. Тому іноземцям краще не їздити на Драг.

      Подобається

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Powered by WordPress.com.

Up ↑

%d блогерам подобається це: