Граната

Щось тихо стало, аж болить.
А тиша та – ручна граната,
Що затаїлася колись
Невдалого часу чекати.

І ніби застаріла вже,
Набралась від землі вологи;
Замаскувавшись в Фаберже,
Лежить в траві, он, край дороги.

Стою, бо знаю – то мара,
Там порох, може спалахнути.
Хоча вона вже і стара,
Ще ладна добре струсонути.

Тому вдаю, що то яйце
Від ювеліра. Не граната.
Побачив недруг це усе –
Підняв і кинув.

Час розплати.