16.09 німецький Spiegel випустив новий номер з назвою, яка шукає відповідь на одне із важливих питань сьогоднішньої агресії Росії проти України у минулому: Нато-зустріч 2008 «День, коли почалась війна» (з підзаголовком «реконструкція фатальної помилки)
Стаття на 11 сторінок, на самому початку номера. Важливо.
Штайнмайер та Меркель відмовились давати до неї коментарі.
Проколів тієї важливої НАТО-зустрічі 2008 року до цих пір немає (випадковість?), тому реконструкція того дня стала можливою завдяки тому, що редакція змогла поспілкуватись з її шістьма учасниками. Деякі з них захотіли залишитись анонімними, деякі дозволили себе відкрито цитувати (колишній президент Латвії Валдіс Затлерс, міністр закордонних справ Польщі Р.Сікорські та ін.)
В статті аналізують не лише саму зустріч, а й політичну ситуацію в Україні в той період, причини прагнення України в НАТО, політичний бардак у нас, розмови та консультації, які відбувались до саміту між світовими лідерами, інформаційну політику, яку проводила рашка про Україну та інші «колишні» території Радянського Союзу, активну позицію Буша в роботі над цим питанням з Меркель, та події, які були після тієї зустрічі НАТО 2008 року. Незважаючи на те, що до таких подій готуються наперед і вони стають формальним оголошенням підготовленого рішення – тут ситуація була інакшою – вся робота в пошуку рішення проводилась «наживо» на самому саміті 2-4 квітня 2008 року в Бухаресті, оскільки всі сторони не могли знайти єдиного консенсусу та розділились на два табори.
Якщо коротко, то США та східно-європейські країни були за чіткий сигнал до вступу України та Грузії до НАТО. Німеччина очолювала табір проти, куди входили Франція та інші західно-європейські країни. Меркель, у зв’язку з власним помилковим уявленням про розуміння пукіна, економічними інтересами країни (той самий нордстрім) хотіла створити ситуацію «вовки ситі та вівці цілі». Це вилилось в абсолютно протилежний результат – Росія націлилась на агресивну політику захисту так званих «національних інтересів». Політичний страх конфронтації у зв’язку зі вже звичною політикою залякування рашки та помилковим уявленням про її військовий та науковий потенціал, зіграли свою роль, поряд з економічними інтересами деяких європейських країн – Україні та Грузії пообіцяли колись щось може. Але пообіцяли.
Німецькі видання хвалили Меркель за розумне компромісне рішення у такому складному гео-політичною питанні. В тому числі сам Spiegel.
Ще цікавим є як розказують про промова пу, що була в стилі імперіалістичної риторики. Його чекали 40 хвилин (і вже на це тоді треба було звернути увагу, акцентує Залтерс), а потім він говорив довго про те, що Україна – дуже складна держава, яка складається з територій інших держав – польсmкої, чехословацької, румунської та особливо російської, з часткою російської меншості, яку він значно перебільшив. А ще він говорив про передачу Криму, як помилку політбюро. І що, хоча рашка не має права вето, але членство України в Нато може поставити під питання існування країни. Класична рашківська лякалка.
Східно-європейський блок країн та США, що підтримували Україну та Грузію, наголошували на небезпеці цієї риторики. Меркель, же, в ній не побачила ніякої агресивності і запевняла в цьому інших. Саме тоді ж в німецькому медіапросторі відбувалось «знецінення загрози агресивної поведінки Росії».
Цю промову, згодом, отримав Ющенко, щоб будувати пронатівську підтримку в Україні, яка була на рівні 40-з-чимось % в 2007 році та виросла до 55% до 2010-го. А потім стався яник.
Той саміт НАТО Штайнмайер згодом назвав найгіршим днем у своєму житті
Після нього в Німеччини зіпсувались відносини з Польщею та іншими східно-європейськими країнами. Через 2 тижні Сікорський (міністр закордонних справ Польщі) адміністрації президента Буша описав німців як «троянського коня» у НАТО.
Закінчується стаття тим, що Залтерс (колишній президент Латвії) приїхав на інавгурацію яника і випадково чекав біля російської делегації, яка його не впізнала/чи не знала, що він знає російську; тож вони вільно говорили між собою, що «все йде за планом». Для Залтерса це був черговий доказ того, що спеціальна операція проти України велась вже тоді. Лише поки не на полі бою. Так закінчується стаття.
Висновки робіть самі. Важливим вважаю те, що такі статті з’являються, хоча німецький політикум не любить визнавати свої помилки. Риторика видання є чесною та критичною по відношенню до всіх учасників. Включаючи власного минулого та теперішнього керівництва держави. Демократія.
Ана Марікó 
Залишити коментар