Прощай, зброє, прощай!

Твої слова – байдужі, войовничі.
Мої слова – занурені у біль.
Прийшла пора відкрити правді очі,
Прийшла пора пізнати її сіль.

Знімаю щит цинічності і сили.
Кидаю меч сарказму, що колов.
Нехай болить душа від слів щосили.
Нехай тече із ран запекла кров.

Я віднайшла в собі святу зернину,
Що проростає в спокої й добрі.
Знімаю все – озброєння й ряднину:
Давай, жбурляй, допеклі тягарі.

Жбурляй чимдуж – тепер душа відкрита.
Жбурляй й дивись на сльози, кров і крах.
Душа болить та хоче в мирі жити.
Прийме удар. Любов у ній. Не страх.

Тоді простить. Усе. І зрозуміє
Того хто б’є, бо з нього біль струмить.
Не знає ще, сліпий, що зараз діє –
Це біль у нім горланить і гремить.

Стоїш, мовчиш – спинилися удари.
Кидаєш меч – прощай, зброє, прощай!
Твої слова – «Забудемо всі чвари».
Мої слова – «Давай заварю чай».
…
Чи краще так “Іди ти… погуляй”?
Це твій фінал – роздумуй, вибирай…