Раптово

Прийшла. Зупинилась Раптово втомилась На землю звалилась Згубила вінець Закрилась. Відкрилась Знайшла. Відпустила. Сльозами умилась Сказала вкінець: «Зима прихилилась, В душі зачинилась» - Замерзла. Залилась Душевним вином. Заснула. Наснилось. Злетіла. Пройнялась. Злякалась. Спинилась. Невже це не сон? Дивлюсь. Оглядаюсь Від когось ховаюсь За кимось ганяюсь Шукаю кордон Різкого - їдкого Складного - важкого М’якого -... Continue Reading →

Живемо

Живемо днем, періодом, життям своїм буденним. Будуєм плани, спішимо потоком швидкоплинним. Нові підйоми-спади, мов американські гірки, Дух наш гартують чи ламають давні мірки. Вмираємо щораз, коли від болю серце рветься. Із попелу встаєм, як полум’ям все прогориться. Здіймаємось із-під землі, пройшовши муки втрати, І набираєм знов чорнил нове життя писати. Новим початкам відлік йде, гірким... Continue Reading →

Прощай, зброє, прощай!

Твої слова - байдужі, войовничі. Мої слова - занурені у біль. Прийшла пора відкрити правді очі, Прийшла пора пізнати її сіль. Знімаю щит цинічності і сили. Кидаю меч сарказму, що колов. Нехай болить душа від слів щосили. Нехай тече із ран запекла кров. Я віднайшла в собі святу зернину, Що проростає в спокої й добрі.... Continue Reading →

Перепливи, перебої

Перепливи, перебої, Переходи і мости. От зібрати б все рукою Й відпустити з висоти. Побороти, подолати Болі, крики і страхи. Перестати сумніватись В силі духу. Далі йти. Йти вперед, напівнезримо, Не боятись, просто йти. Бачить серцем, не очима, Без чужих «давай туди». Зупинитись, подивитись Де на небі сонце вже. Відпочити, зарядитись. Піти далі. Все пройде.... Continue Reading →

Заблуди

Не встигаєш закритись від злоби, Що лавиною вогнища ллє. Від чужого смердючого дзьоба, Що в лице тобі гниллю блює. Не встигаєш накинути лати, Що заглушують затхлості рик. Треба час, щоб від-оторопіти, Поки лиється брудом той крик. Неможливо вбезпечити серце Від підстав і підлот мовчазних. Лиш пост фактум відкриєш люстерце, Що показує всіх підставних. Не так... Continue Reading →

Втрата

Ніяку втрату не зрівняти Із тою, що забрала страх Мовчати, падати, ридати, Ховати сльози на очах. Окутує весь світ той морок, Не видно сонця і людей. Ще вчора - ціле, зараз - порох. Не відродиться Прометей... Безкомпромісна в неї сила, Не знає часу і жалю, Розтрощує душевні крила. Зникають "хочу" і "велю". Збирає болі і... Continue Reading →

Життєвий цикл дружби

Прекрасно вірити всеціло В надійність, вірність й доброту. Ще краще, щоб і слово й діло Творили дружби повноту. Безмежно любить і плекає Такі відносини той друг, Що віддає себе без краю, Дарує серце без заслуг. А серце радістю палає, Що віднайшло найбільший дар. Бо з вірним другом все здолає - Найбільшу радість і тягар. Неждано... Continue Reading →

Найбільше ранять найрідніші

Найбільше ранять найрідніші. Вони, мов на душі печать. Від них слова - найбільш гучніше Відлунням в серці дзеленчать. Найдужче ранять наймиліші. У них у серці п’ядестал. Їх образ в нім, як птах у клітці, Живе без світла і дзеркал. Найглибше ранять найцінніші. Тому що ближче всіх стоять. Їх ніж чомусь найбільш гостріший. Від них удар... Continue Reading →

Powered by WordPress.com.

Up ↑