Слова, що бентежать душу
Не треба слів В них судження і осуд Не треба слів З них зникла вся любов Побили ми Увесь прозорий посуд Нема в чім пить Хоч спрага просить кров Ту кров, в якій Розмови про буттєве Ту кров, в якій Щасливих днів вінець Розлили кров Між скалок несуттєвих Змішалась кров Із брудом. Це кінець Порив... Continue Reading →
Живемо днем, періодом, життям своїм буденним. Будуєм плани, спішимо потоком швидкоплинним. Нові підйоми-спади, мов американські гірки, Дух наш гартують чи ламають давні мірки. Вмираємо щораз, коли від болю серце рветься. Із попелу встаєм, як полум’ям все прогориться. Здіймаємось із-під землі, пройшовши муки втрати, І набираєм знов чорнил нове життя писати. Новим початкам відлік йде, гірким... Continue Reading →
Твої слова - байдужі, войовничі. Мої слова - занурені у біль. Прийшла пора відкрити правді очі, Прийшла пора пізнати її сіль. Знімаю щит цинічності і сили. Кидаю меч сарказму, що колов. Нехай болить душа від слів щосили. Нехай тече із ран запекла кров. Я віднайшла в собі святу зернину, Що проростає в спокої й добрі.... Continue Reading →
Перепливи, перебої, Переходи і мости. От зібрати б все рукою Й відпустити з висоти. Побороти, подолати Болі, крики і страхи. Перестати сумніватись В силі духу. Далі йти. Йти вперед, напівнезримо, Не боятись, просто йти. Бачить серцем, не очима, Без чужих «давай туди». Зупинитись, подивитись Де на небі сонце вже. Відпочити, зарядитись. Піти далі. Все пройде.... Continue Reading →
Відпустити усе, Тихо вбік відійти, Неймовірно пусте Стало наше зажди. Довіряти без слів Ми забули давно, Мимоволі самі ж Уникаєм розмов. Спільних планів вино Й безкінечності справ Ми допили давно Кофеїнову кров. У багнюці питань, Потонув вавілон, Дружба стала не та - Перейшла рубікон. Прощавай, не тужи, Знаю, ти не з таких. Хай щастить, бережись... Continue Reading →
Знову в шрамах душа Заховалась в думках, Розбиратись коли І чому обпеклась. Перев'язана вздовж Колючками образ, Розпорошена вщент, В недовіри цемент. З недоказаних слів, В'язких пауз і сліз Розпалила вогонь, Підкидає полін. Обпікає з ночі І до першозорі. Палить болі до тла, Виливає з котла. Очищаючись вся, Завершає обряд. Залишає все там, Де колись був... Continue Reading →
Не встигаєш закритись від злоби, Що лавиною вогнища ллє. Від чужого смердючого дзьоба, Що в лице тобі гниллю блює. Не встигаєш накинути лати, Що заглушують затхлості рик. Треба час, щоб від-оторопіти, Поки лиється брудом той крик. Неможливо вбезпечити серце Від підстав і підлот мовчазних. Лиш пост фактум відкриєш люстерце, Що показує всіх підставних. Не так... Continue Reading →
Стерпіти можна що завгодно - Безчестя й лицемірства шок, Злостиве слово принагідно, Підставу навіть, чи кулак. А ще характер, дратівливість, Що непідвладні носію. Паршивий настрій, хворобливість, Маніпуляцій дежавю. Стерпіти можна навіть зраду, Гору обіцянок пустих, Забудькуватість і зневагу, Із усміхом удар під дих. Стерпіти можна і нестерпне, Багато, сонмище разів… Та не від страху духу... Continue Reading →
Найбільше ранять найрідніші. Вони, мов на душі печать. Від них слова - найбільш гучніше Відлунням в серці дзеленчать. Найдужче ранять наймиліші. У них у серці п’ядестал. Їх образ в нім, як птах у клітці, Живе без світла і дзеркал. Найглибше ранять найцінніші. Тому що ближче всіх стоять. Їх ніж чомусь найбільш гостріший. Від них удар... Continue Reading →
Ана Марікò 