Знову в шрамах душа Заховалась в думках, Розбиратись коли І чому обпеклась. Перев'язана вздовж Колючками образ, Розпорошена вщент, В недовіри цемент. З недоказаних слів, В'язких пауз і сліз Розпалила вогонь, Підкидає полін. Обпікає з ночі І до першозорі. Палить болі до тла, Виливає з котла. Очищаючись вся, Завершає обряд. Залишає все там, Де колись був... Continue Reading →

Моє намисто  - це слова, Одягнені на голу душу; Правдиві, чисті як роса, Веселкою зігріті в стужу. Твої коралі - колючки, Що з кров'ю в'їлися у тіло. Ти одягнув їх залюбки На мене й обійняв щосили. Я думала: «Нехай, гаразд. Колюче тіло загартує». Та болю більше, і щораз - Він глибше душу четвертує. Немає чистого... Continue Reading →

Я не забула, відпустила Вчорашній біль і пустоту. Та серце туга приручила Й поволі тягне в чорноту. Вверху так промені сіяють… Чому ж у мене морок й тінь? І навіть ангели минають, Не заглядають в глибочінь... Останні сили ледь збираю Із найтемніших закутків Й замерзле серце відпускаю - Нехай пізнає тінь віків. Нехай у ній,... Continue Reading →