Слова, що бентежать душу
Пече вогнем у грудях Ошпарили слова Чужі, немов приблуда Різкі, мов тятива Окріп потік по венах - Бурлить неприйняття. Душа кривавить - в ранах. Зварились почуття. З очей поллялись сльози, Щоб якось остудить Їдку метаморфозу, Що душу не щадить Пече вогнем байдужість, Ламає пальці біль. Відвертість - не безглуздість У ній відносин сіль.
Якби ти був, я б розказала Як важко встати із колін Іти вперед, мов повна сили І посміхатись, мов без змін Як все болить у перший тиждень Коли нове вперед веде... А мусиш йти, без застережень, Вперед, бо шлях туди іде Як сильно хочеться спинити Хоч на хвилину часоплин Вдихнути вітру й спорожнити Душевну глиб... Continue Reading →
Чому стаєм байдужі до сліз чужих та болю? Невже душа звикає й стає напівсліпою? Чи серцем боїмося, що станемо на тому Замежовому боці, де холодно одному? Не будемо сліпими до поглядів з проханням, Хай навіть вони мовчки, без слів і надривання. Не залишаймо того, хто мусів йти до бою, З системою чи часом, минулим чи... Continue Reading →
Твої слова - байдужі, войовничі. Мої слова - занурені у біль. Прийшла пора відкрити правді очі, Прийшла пора пізнати її сіль. Знімаю щит цинічності і сили. Кидаю меч сарказму, що колов. Нехай болить душа від слів щосили. Нехай тече із ран запекла кров. Я віднайшла в собі святу зернину, Що проростає в спокої й добрі.... Continue Reading →
Перепливи, перебої, Переходи і мости. От зібрати б все рукою Й відпустити з висоти. Побороти, подолати Болі, крики і страхи. Перестати сумніватись В силі духу. Далі йти. Йти вперед, напівнезримо, Не боятись, просто йти. Бачить серцем, не очима, Без чужих «давай туди». Зупинитись, подивитись Де на небі сонце вже. Відпочити, зарядитись. Піти далі. Все пройде.... Continue Reading →
Відпустити усе, Тихо вбік відійти, Неймовірно пусте Стало наше зажди. Довіряти без слів Ми забули давно, Мимоволі самі ж Уникаєм розмов. Спільних планів вино Й безкінечності справ Ми допили давно Кофеїнову кров. У багнюці питань, Потонув вавілон, Дружба стала не та - Перейшла рубікон. Прощавай, не тужи, Знаю, ти не з таких. Хай щастить, бережись... Continue Reading →
Знову в шрамах душа Заховалась в думках, Розбиратись коли І чому обпеклась. Перев'язана вздовж Колючками образ, Розпорошена вщент, В недовіри цемент. З недоказаних слів, В'язких пауз і сліз Розпалила вогонь, Підкидає полін. Обпікає з ночі І до першозорі. Палить болі до тла, Виливає з котла. Очищаючись вся, Завершає обряд. Залишає все там, Де колись був... Continue Reading →
Ніяку втрату не зрівняти Із тою, що забрала страх Мовчати, падати, ридати, Ховати сльози на очах. Окутує весь світ той морок, Не видно сонця і людей. Ще вчора - ціле, зараз - порох. Не відродиться Прометей... Безкомпромісна в неї сила, Не знає часу і жалю, Розтрощує душевні крила. Зникають "хочу" і "велю". Збирає болі і... Continue Reading →
Журба, утрата, біль і страх Нас ждуть в негаданих місцях. Якщо ж впіймають у полон - Відправлять радість у вогонь. Здируть ще й легкість із душі, Залишать нагою в тиші Повільно мерзнуть, леденіть - Так легше сутність розгледіть. А що вона? Рида й зітха, А виснажившись - затиха. Як не маскується - дарма, В очах... Continue Reading →
Ана Марікò 