Метаморфоза

Пече вогнем у грудях Ошпарили слова Чужі, немов приблуда Різкі, мов тятива Окріп потік по венах - Бурлить неприйняття. Душа кривавить - в ранах. Зварились почуття. З очей поллялись сльози, Щоб якось остудить Їдку метаморфозу, Що душу не щадить Пече вогнем байдужість, Ламає пальці біль. Відвертість - не безглуздість У ній відносин сіль.

Бай-бай

Байдужість тиха і глибока, Німа й холодна, як зима. У ній не чути шуму й кроків, Душевних слів у ній нема. Байдужість стигла і налита, Нектаром витриманих пауз. Душа в ній шаллю оповита, їй власне его лиш указ. Байдужість повна і надмірна. Безбарвність слів. Стандартність фраз. Неначе вакуум, безмірна, Усе вмирає в ній ураз. Байдужість... Continue Reading →

Тихіша тиші тиша

Чому стаєм байдужі до сліз чужих та болю? Невже душа звикає й стає напівсліпою? Чи серцем боїмося, що станемо на тому Замежовому боці, де холодно одному? Не будемо сліпими до поглядів з проханням, Хай навіть вони мовчки, без слів і надривання. Не залишаймо того, хто мусів йти до бою, З системою чи часом, минулим чи... Continue Reading →

Website Powered by WordPress.com.

Up ↑